17-го жовтня у Самбірському педагогічному коледжі ім. І.Филипчака (директор – Володимир Вантух) відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція, присвячена визначній постаті давньої української культури: «Феномен Памви Беринди крізь призму його доби: лінгвістичні та історико-культурологічні тлумачення». Ініціатором і співорганізатором наукової акції виступив Дрогобицький педагогічний університет ім. І.Франка (ректор – Надія Скотна), зокрема його філологічний факультет (декан – Ярослав Яремко), кафедра української мови (завідувач – Петро Мацьків) і кафедра української літератури і теорії літратури (завідувач –  Петро Іванишин). Конференція була присвячена світлій пам’яті Василя Німчука (1933—2017) – видатного українського мовознавця сучасності, уродженця Закарпаття (с.Довге, Іршавського р-ну), унікальному фахівцеві в царині історії української мови, директорові Інституту української мови НАН України (1998-2008).

У роботі конференції взяли участь науковці зі Львова (Ірина Фаріон,  Зиновій Бичко, Наталія Багнюк, Юрій Осінчук, Ганна Дидик-Меуш (до слова, випускниця Дрогобицкого пердуніверситету), з Києва (Наталія Пуряєва, також випускниця Дрогобицького педуніверситету, Галина Наєнко, Лідія Гнатюк, Оксана Суховій, Оксана Ніка), Івано-Франківська (Василь Грещук), Дніпра (Ольга Литвинюк), група філологів із Дрогобича (Костянтин Іваночко, Марія Федурко, Віра Котович, Василь Винницький, Ірина Дмитрів, Олег Баган, музикознавець Юрій Медведик) та дрогобицьких істориків, які подали вельми цікаві теми з історії Самбора і Самбірщини (Світлана Біла, Ігор Смуток, Леся Смуток, Юрій Стецик, Володимир Галик).

 

Це була перша наукова конференція в історії української науки, спеціально присвячена постаті Памви Беринди, і тому можна привітати директора Самбірського педколеджу п.Володимира Вантуха і загалом місто Самбір з тим, що вони підтримали цю культурну і націотворчу ініціативу. Самбір не випадково став центром проведення конференції, адже відомо, що П.Беринда, очевидно, походив із с. Чайковичі або його околиць, оскільки прізвище Беринда і досі поширене в цій місцевості. Через те, що біографія Памви (світське імя  -  Павло) Беринди (бл.1555—1632 рр.) є майже невідомою (великий автор нічого не повідомляв про своє життя, а офіційних документів про нього збереглося обмаль), то різні науковці робили лише припущення про його походження. Скажімо, Василь Німчук опирав свою версію на значну кількість карпатських (бойківських) діалектизмів у знаменитому «Лексиконі словенороському» П.Беринди і, власне, на факті поширення прізвища Беринда на Самбірщині. Він аргументовано заперечив різні версії про його неукраїнське походження. Цікаві нові думки до цієї теми висловив К.Іваночко, доводячи, що система наголосів у словнику П.Беринди відповідає акцентній системі бойківських діалектів.

Спроба академічної актуалізації постаті П.Беринди і його спадщини є вельми похвальною, оскільки сама доба кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. і її культурно-ідеологічні здобутки є надзвичайно значущими і вічно «живильними» для української нації. Памва Беринда тоді виявився в самому епіцентрі грандіозного ідейно-релігійного та культурно-естетичного коловороту, який перемінив духовно-інтелектуальне життя української нації, породив масштабні цивілізаційні тенденції, які згодом змінили обличчя всієї Східної Європи. Внаслідок поступового приходу ідей Ренесансу і гуманізму на схід Європи, після Люблінської унії 1669 р., за якою великі терени України – Волинь, Полісся, Поділля, Київщина, Сіверщина  -  увійшли до складу Речі Посполитої, в руському суспільстві завирували процеси індивідуального й громадянського самоствердження, активних релігійно-конфесійних перетворень, поглиблення етнічної самосвідомості. Україна виявилася перед великим Викликом, за історіософською теорією А.Дж.Тойнбі, який означав для неї наступ світської ідеології гуманізму, релігійних ідей католицизму і протестантизму, великої політичної переваги польської шляхти, тоді дуже войовничої і перейнятої духом експансії, означав прихід нових правових, соціальних, господарських, етнічних стосунків, стимульованих ідеями раціоналізму і сциєнтизму в дусі Ренесансу, Контрреформації, нового імперіалізму в дусі західноєвропейської свідомості конкістадорства.

Центральним регіоном, який прийняв цей виклик і сам розбудився до великої культуротворчої і націотворчої праці, стала Галичина. На той час це був найбільше окциденталізований регіон України, в ньому вже загорілася нова, середньоєвропейська, свідомість і ментальність, і тому саме він став своєрідною «цивілізаційною лабораторією» перебудови всієї України за моделями Середньої Європи. До слова, місто Самбір тоді грало не останню роль в цих процесах, принаймні у XVI ст. в ньому народився латиномовний поет і гуманіст Григорій Чуй-Русин (Самбірчик), тут діяла братська школа, вирувало церковне життя; на Самбірщині народилися козацькі гетьмани  - П.Сагайдачний і М. Жмайло. Загалом Самбірщина належала до культурної зони стародавнього міста Перемишля, яке тоді відіграло надзвичайну роль в піднесенні культури і самосвідомості українства. Через середньоєвропейську свідомість українці ставали щораз більше дисциплінованими в громадянському сенсі, відкритими до західних духовних і культурних віянь, більше націленими на творчість та інтелектуальну активність. Як не парадоксально, але перехід великої частини етнічних українських земель в складі єдиної Речі Посполитої з-під юрисдикції Литви, Великого Князівства Литовського, яке відтепер зосередилося в основному на землях нинішньої Білорусі, під юрисдикцію Варшави породив позитивні процеси для руського народу, який перед тим, у ХІV— початок ХVІ ст., перебував переважно у стані самозаспокоєння, історичної пасивності (І.Франко). Тепер же українство виявилося перед напливом велетенської маси гоноровитого польського лицарства, польської урбаністичної культури ренесансного типу, яка переживала свій період особливого піднесення, перед наступом добре організованих католицьких орденів, шкіл і колегій, перед інтелектуальними атаками зухвалих і зверхніх протестантів, які приносили на ортодоксальний схід Європи ідеї свободи особистості, вільної розмови з Богом, зацікавлення новими науковими теоріями, вчили перекладати Святе Письмо рідними мовами. Десятки і сотні тисяч українців були ніби вирвані із затишного світу традиції і поставлені перед чимось Величним, Складним, Багатобарвним. У відповідь патріархальний світ поствізантійської Русі заворушився новими подіями і тенденціями: до щораз ширших зацікавлень західною культурою, до відкриття книжності і книгодрукування, до освітніх самоорганцізацій, інтелектуальних диспутів і войовничих поривів.

Вирішальною подією стала Унія 1596 р. і загальні процеси до унійності, які почали стимулювати одночасно і польські церковні та політичні вищі кола, і верхівка руської Православної Церкви, яка усвідомила потребу докорінної реформації своєї Церкви і церковного життя поспільства через абсолютну відсталість візантійсько-православних традицій. Спочатку активність проунійних інтелектуалів Церкви – Іпатія Потія, Михайла Рогози, Вельямина Рутського, Йосафата Кунцевича – перемогла і вдалося створити якісну Унійну Церкву на Берестейському соборі 1596 р., яка швидко почала розбудовуватися і поширювати свої впливи, особливо успішними були її дії і місія в Білорусі. Однак цей виклик породив собі антитезу – православну оборону і контратаку. Це стало найпотужнішим ідейно-моральним та культурно-інтелектуальним зіткненням епохи, яка закінчилася тривалими і кривавими війнами Хмельниччини і доби Руїни. Постали «дві Русі», які ненавиділи одна одну, які по-різному дивилися на майбутнє України: якщо уніати бачили Русь окциденталізовану, просвічену, в колі оновленої постренесансної Європи, то православні, під впливом грецьких церковників, почали плекати візію «єдиного православного світу», незважаючи на те, що цей світ був тоді майже ілюзією через те, що всі православні країни, крім Московії, перебували під владою мусульманів або католиків.

Наприкінці ХVІ ст. православні почали об’єднуватися і творити, часто за католицькими зразками (наприклад, братства), різні дієві форми культурної самоорганізації. Тут лідерами стали три головні суспільні категорії: руська аристократія і шляхта на чолі із князем К.Острозьким, частина вищого церковного кліру і міщанство кількох найрозвинутіших міст – Львова, Перемишля, Луцька, Острога, Кам’янця, Києва. Так з’явилися зі своїми гуртками богословів і вчених, друкарнями і школами Острозька колегія (академія), ціла низка міських братств на чолі із Львівським Ставропігійським братством, кілька друкарень під егідою заможних православних, Київська братська школа (майбутня Києво-Могилянська академія), з’явилася велика група нових інтелектуалів–церковників і культурників, — брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Герасим і Мелетій Смотрицькі, Дем’ян Наливайко, Іван Вишенський, Юрій Рогатинець, Христофор Філарет, Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, Касіян Сакович та ін., — які розгорнули широку агітацію за повернення до питомо православних традицій, проти католицтва, проти приходу нових ідей. Відтак більша частина українства почала будувати національну ідентичність на суто православній традиції, на концепції опору західним культурним віянням. Особливо посилилися позиції православних, коли запорозькі козаки – нова політична сила – на чолі із гетьманом П.Конашевичем-Сагайдачним активно підтримали «православний ренесанс». Зрозуміло, що ці фанатики православ’я не усвідомлювали тоді, що вони всі разом штовхають країну і народ у велику цивілізаційну пастку – в обійми православної Московії, яка якраз переживала період трансформації і нового піднесення. Навіть більше: в середовищі православних зародилася ідейна тенденція першої фрази українського москвофільства, лідером якої став галичанин, митрополит Йов Борецький (цю тему на конференція яскраво описала Ірина Фаріон). Це якщо двома наступними фразами розвитку москвофільства вважати галицький москвофільський рух ХІХ ст. і націонал-комунізм Наддніпрянщини ХХ ст. У такій формі православна ідеологія стала злим фатумом для України, який повів її до тяжкої поразки самостійницьких ідей після Б.Хмельницького і до витворення патологічної малоросійської ментальності в суспільстві.

П.Беринда був тим свідомим «простим» українцем, який на повні груди вдихнув в себе свіже й бадьоре повітря національного піднесення кін. ХVІ ст. Очевидно, здобувши освіту в Львівській братській школі, він з особливим почуттям захоплення приєднався до культурницького руху православних. Спочатку працював під покровительством аристократів і князів Церкви братів Балабанів – Федора і Гедеона, — які мали свої друкарні у Стрятині і Крилосі (нині Галицький р-н Івано-Франківської обл.), де виявив себе як редактор, гравер, видав три церковні книги: «Божественна літургія» (1604), «Молитвеник» (1606) і «Євангеліє учительна» (1606). Якийсь час П.Беринда жив у Перемишльського єпископа Михайла Копистенського і, що цікаво, написав родовід Копистенських.

Після смерті обидвох меценатів повернувся до Львова, постригся у ченці під іменем Памва (варіант – Памво), протягом 1613—1619 рр. викладав там у братській школі. У 1616 р. він написав збірку віршів «На Рождество Господа Бога…», присвячену православному єпископові Єремії Тисаровському. Ці твори цікаві тим, що в них вперше з’являються у їх автора слова із живої розмовної мови.

Очевидно, на той час П.Беринда завоював собі авторитет як книгодрукар, митець, научитель і його спеціально запросив до Києва архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетеницький, теж галичанин за походженням. Це був час, коли Православна Церква виходила на вирішальний етап свого піднесення, тож талановитий філолог опинився на гребені її культурницьких та ідейних успіхів. М.Грушевський називав цей випадок впливу галичан на загальноукраїнські культурно-церковні процеси «першим нашествієм» галичан на Київ, яке оформило духовно-національну єдність українського простору. П.Беринда видає і пише передмови до трьох знакових книг: «Анфологіона», (1619), «Номоканона» (1620) та «Тріодіона» (1627). Він стає знаменитий як перекладач, викладає у Київській братській школі. У 1620 р. особисто Патріарх Константинопольський Феофан надає йому звання протосингела (помічника зі стратегічних питань), що свідчить про особливу роль П.Беринди в колі київських православних інтелектуалів. Згодом він навіть став архітипографом (керівником) Києво-Печерської друкарні.

Найбільшою працею П.Беринди є його «Лексикон словенороський» (1627), який став колосальною культурно-філологічною подією епохи. Тут виявився його талант як поліглота, лексикогарфа, мислителя, оскільки тлумачні статті до слів, післямова і передмова містять цілу низку етимологічних, культурологічних, богословських роздумів автора. Цей словник писався як продовження певної лексикографічної традиції: вже існували «Лексис» (1580-і рр.) невідомого автора і «Лексис сиріч реченія, вкратці собрани і із словенского язика не простий руский діялект істолковани» (1596) Лаврентія Зизанія, теж одного із знаменитих галичан доби. «Лексикон» П.Беринди містив майже 7000 слів і був удвічі більшим за «Лексис» Л.Зизанія. Він складався із двох частин: у першій подано тлумачення церковнослов’янських слів староукраїнською мовою, а в другій - різноманітні етимологічні пояснення вагомих і рідкісних слів, їхнє поглиблене прочитання. Це був не лише словник, а своєрідний ідейно-філологічний маніфест української (руської) своєрідності, само ідентифікації, програма культурологічної праці. Це була спроба вивести староукраїнську мову на міжнародний культурний кін, утвердити її самоцінність і рівноправність серед кола світових мов. Автор ніби любується виразністю рідної мови, глибинними сенсами і своєрідністю її лексики. «Лексикон» отримав міжнародне наукове звучання: він вплинув на розвиток лексикографії Російської імперії, Румунії (в цій країні староукраїнська літературно-книжна мова розвивалася ще до кінця ХVІІ ст.), Польщі. У церковному середовищі Росії «Лексикон» функціонував ще й у ХІХ ст.

Про мовне багатство і особливості словника П.Беринди розповідала Наталія Пуряєва, старший науковий співробітник Інституту української мови НАН України, яка на другий день, 18 жовтня, виголосила ще й спеціальну лекцію у своїй alma mater для студентів філологічного факультету Дрогобицького педуніверситету на тему «Історія української мови як богослужбової».

Зусилля Памви Беринди відображають цивілізаційну картину України, іноді нами неусвідомлювану і невидиму,  в якій західні (католицькі) і східні (візантійсько-православні) впливи переплітаються. Цивілізаційний розлом пройшов, можна сказати, по самому серцю українства. Духовні, інтелектуальні, культурно-естетичні інтенції, які проводили, часто опановані тільки емоціями, наші діячі Церкви і культури, часто тягнули Україну в різні боки, розшарпували її ментальні основи, дезорганізували соціально і національно. П.Беринда був одним із тих церковних діячів, які більше віддавалися релігійно-конфесійній програмі, не відчуваючи національної основи українства. У цьому полягала найбільша трагічна суперечність і проблема доби кінця XVI –  початку XVII ст.: національна ідеологія українців була ще невиробленою, неміцною, неусвідомлюваною, тому як пріоритет вони часто вибирали православний космополітизм (сьогодні вони так само обирають ліберальний космополітизм як нібито запоруку ліпшого життя за західними стандартами), ігноруючи принципи національної світобудови. Тому вже найближчі послідовники П.Беринди легко пішли служити духовно й ідейно Москві, бо «вона єдиновірна» (найбільші культурники другої половини XVII ст.  -  від Лазаря Барановича до Феофана Прокоповича  -   вже були духовними «москвофілами»). За це згодом мільйони українців поплатилися жахіттями Руїни і системного терору з боку Імперії у XVII – XVIII ст., двома століттями рабства і національних принижень аж до початку ХХ ст.

Тож наукова конференція в Самборі була спробою неупередженого вивчення й аналізу складних перипетій історичної долі неймовірно талановитого, як на свій час, мовознавця і культурника, який став одним із лідерів «православного ренесансу», одночасно заклав велетенські камені Слова і Духу в нову культурну свідомість свого народу і дав поштовх до проімперських тенденцій в ній. Він був сином своєї доби і зрісся своїми емоціями із пориваннями своєї ще так розбитої і ще так охопленої хаосом молодої нації. Його філологічний подвиг став прикладом високого служіння і шляхетного інтелектуального поривання, яке Іван Франко вважав найвищою ознакою історичного горіння нації. І цей подвиг ми повинні зглиблювати і переосмислювати для науки майбутніх поколінь, учитися на його відкриттях і перейматися його натхненнями.

Олег Баган, доцент ДДПУ ім. І.Франка